Коли спір доходить до суду, варіантів результату лишається небагато: ви або виграли, або програли по заявленій вимозі. Саме ця жорсткість, на думку медіатора й кандидата юридичних наук Олега Горецького, і є прихованою слабкістю судового шляху. Про переваги гнучкості він пише у статті «Конфлікт — це не про справедливість, а про рахунок».
Суд працює в межах однієї логіки — «виграв/програв». Суддя зв’язаний позовом і законом: він не вигадуватиме для сторін творчих комбінацій. Ви просили стягнути конкретну суму — він або стягне її, або відмовить. Жодних «а давайте інакше» там не передбачено, і саме тому навіть виграш у суді часто залишає обидві сторони незадоволеними.
Медіація натомість відкриває цілу скриню інструментів, недоступних у вердикті. До рішення можна додати розстрочку платежу, відтермінування, гарантійні зобов’язання, нефінансові компенсації, обмін послугами, домовленість про майбутню співпрацю. Те, що в суді є жорстким «так чи ні», у медіації перетворюється на конструктор, з якого збирають рішення під реальні потреби обох сторін.
Візьмімо простий приклад. Орендодавець хоче підняти плату на тридцять відсотків, орендар категорично проти — у суді чи в позиційному торзі це глухий кут. А варіантів насправді багато: поступове підвищення протягом року, ремонт частини приміщення орендарем у рахунок плати, продовження строку договору в обмін на незмінну ставку, залучення співорендаря. Жоден із цих варіантів не з’явиться, поки сторони б’ються за саму цифру «тридцять відсотків».
Щоб такі варіанти взагалі народилися, автор радить техніку брейнстормінгу без зобов’язань. Її правила прості: будь-яка ідея допустима й фіксується, жодна не оцінюється й не критикується на стадії генерації, варіанти не прив’язуються до того, хто їх запропонував, а кількість важливіша за якість. Психологічна логіка тут така: люди в конфлікті бояться пропонувати, щоб пропозицію не сприйняли як поступку чи слабкість. Щойно встановлено, що «ми зараз просто думаємо вголос», простір для рішень відкривається.
У теорії переговорів це називають «розширенням пирога». Замість того щоб ділити один пиріг між двома й сваритися за кожен шматок, сторони шукають спосіб зробити його більшим — додаючи виміри, яких не було в початковому спорі: строки, додаткові ресурси, комбінацію фінансових і нефінансових умов. Те, що здавалося грою з нульовою сумою, перетворюється на ситуацію, де виграти можуть обидва.
Є тут і ще одна перевага, про яку часто забувають: гнучке рішення, зібране під реальні інтереси, виявляється стійкішим за нав’язаний вердикт. Сторона, яка отримала саме те, що їй було потрібно, не шукає способів ухилитися від виконання — на відміну від тієї, кому рішення «спустили» згори. Тобто гнучкість працює не лише на момент угоди, а й на її подальше життя.
І саме тут ховається прагматична вигода: гнучкість нерідко дає вам більше, ніж дав би навіть виграний суд. Бо суд віддає максимум те, що ви просили в позові, тоді як добре зібрана угода може задовольнити інтерес, про який у позові навіть не йшлося. Прагматик не вимагає «все й одразу» — він шукає конфігурацію, у якій отримує найважливіше за найменших втрат. Як саме розширювати простір угоди й знаходити рішення, невидимі з рівня позицій, Олег Горецький докладно розкладає в посібнику «Сам собі медіатор». Придбати книгу можна наRozetka та в «Епіцентрі».